ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО КОНКУРСУ

"КОЛОСОК-2009" РАДИМО ПРОЧИТАТИ

СТАТТІ У ЖУРНАЛІ "КОЛОСОК"

1. Андрій-Тарас Башта. Нічні мисливці. - "КОЛОСОК", №1/2007

2. Андрій-Тарас Башта. Кажани України. - "КОЛОСОК", №3/2007

3. Андрій-Тарас Башта. Справжні вампіри. - "КОЛОСОК", №6/2007

4. Сергій Андріївський. Пошуки життя. - "КОЛОСОК", №6/2007

5. Дарія Біда. Скільки планету Сонячній системі? Частина 1. - "КОЛОСОК", №1/2008

6. Дарія Біда. Скільки планет у Сонячній системі? Частина 2. - "КОЛОСОК", №2/2008

7. Надія Щипель. Ненажерливі рослини. - "КОЛОСОК", №1/2008

8. Сергій Малинич. Зоряні рани на тілі Землі. Частина 1. - "КОЛОСОК", №5/2008

9. Сергій Малинич. Зоряні рани на тілі Землі. Частина 2 . - "КОЛОСОК", №6/2008

10. Ірина Козловська. Як первіснообщинна людина "вивчала" фізик}'. Частина 1. -"КОЛОСОК", №6/2008

11. Ірина Козловська. Як первіснообщинна людина "вивчала" фізику. Частина 2. -"КОЛОСОК", №1/2009

12. Дарія Біда. Підступний плюмбум, або падіння римської імперії. - "КОЛОСОК", №1/2009

13. Олеся Капачинська. З саду гесперид. - "КОЛОСОК", №1/2009

14. Світлана Постолатій. Красуня пустелі. - "КОЛОСОК", №2/2009

15. Олександр Прокоф'єв. Леонід Кирик. Сузір'я на монетах. Частина 1. - "КОЛОСОК" №1/2009

16. Олександр Прокоф'єв, Леонід Кирик. Сузір'я на монетах. Частина 2. - "КОЛОСОК" №2/2009

17. Валерій Соболь. Друзі з роду АИІшп. Частина 1. - "КОЛОСОК", №3/2009

18. Андрій Бокотей. А хто-хто в рукавичці живе? - "КОЛОСОК", №3/2009

19. Валерій Соболь. Друзі з роду АШит. Частина 2. - "КОЛОСОК", №4/2009

20. Віктор М'ясников. Метали, відомі здавна. Частина 1. - "КОЛОСОК", №4/2009

21. Віктор М'ясников. Метали, відомі здавна. Частина 2. - "КОЛОСОК", №5/2009

22. Албіна Олбіус. Фіга з маком. - "КОЛОСОК", №4/2009

23. Ірина Шедловська. Корови в морі. Частина 1. - "КОЛОСОК", №2/2009

24. Ірина Шедловська. Корови в морі. Частина 2. -"КОЛОСОК", №4/2009

25. Олеся Капачинська. Живі та неживі сирени. - "КОЛОСОК", №2/2009

26. Дарія Біда. Астрономічні загадки та пророцтва. Частина 1. - "КОЛОСОК", №4/2009

27. Дарія Біда. Астрономічні загадки та пророцтва. Частина 2. - "КОЛОСОК", №5/2009

28. Ірина Пісулінська. Сунична плутанина. - "КОЛОСОК", №5/2009

29. Валерій Соболь. Голуба кров. - "КОЛОСОК",№5/2009

30. Сергій Малинич. Зіркі очі планети. - "КОЛОСОК", №5/2009

31. Марина Яремийчук. Циркачка прісноводна. - "КОЛОСОК", №5/2009

32. Марина Яремийчук. Маленьке відкриття. - "КОЛОСОК", №5/2009

5-6 класи

Вивчіть і порівняйте основні властивості (особливо якісні реакції) речовин і сумішей, які застосовуються в побуті, промисловості і сільському господарстві

7-8 класи

Вивчіть основні відомості про броунівський рух, дифузію, осмос, рух і взаємодію частинок

речовини.

Запитання для підготовки до рубрики ПРАВДА І ВИГАДКИ ПРО РОСЛИН І ТВАРИН

Знайди легенди, казки та міфи, пов'язані з рослинами (півонія, лавр, тюльпан,, сосна, нарцис, крокус, зозулині (Венерині) черевички, фіалка, борщівник, фіга, часник, цибуля, фінік, гвоздика, троянда, цитрусові) і довідайся більше про ці рослини.

1. Знайди легенди, казки та міфи, пов'язані з тваринами (медуза, химера, єхидна, циклоп, амеба, гідра, павич, щур, голуб, василіск, кажани) та довідайся більше про цих тварин.

2. Дізнайся більше про таких тварин : гадюка, дощовий черв’як, п'явка,рак, жабки (піпа, райка, ропуха,озерна, яванська).

3. Збери колекцію таких висловів як, приміром, "боязкий як заєць", "холодний як жаба" ін. Проаналізуй їх на правдивість.

4. Познайомся з рослинами, занесеними у Червону книгу України; у назві яких рослин і чому згадуються тварини?

Запитання для підготовки до рубрики ПРАВДА І ВИГАДКИ ПРО НЕБО І ЗЕМЛЮ

1. Довідайся, чому Міжнародний астрономічний союз і ЮНЕСКО оголосили 2009 рік Міжнародним роком астрономії.

2. Який склад Сонячної системи? Скільки супутників у планет? Як вони називаються? Прочитай міфи та легенди про Молочний шлях, планети, астероїди, супутники, Сонце, Місяць та сузір'я зоряного неба.

3. Назви яких сузір'їв не пов'язані з міфологією? Довідайся, що саме увіковічували люди на зоряному небі планети. Чому?

4. Які сузір'я називають зодіакальними? Довідайся, яке твоє зодіакальне сузір'я.

5. З допомогою яких зір орієнтуються мандрівники у північній та південній півкулях? Як саме?

6. Попроси старшокласників навчити вас користуватись картою зоряного неба. Які сузір'я в нашій місцевості видно впродовж року? Як називаються найяскравіші зорі цих сузір'їв?

7. Які уявлення про Землю та Всесвіт мали наші предки? Довідайтесь про наукові системи світу Аристотеля, Птоломея, Коперника.

Запитання для підготовки до рубрики ПРАВДА І ВИГАДКИ ПРО РЕЧОВИНИ

1. Згадайте казки, легенди і міфи про воду, повітря, про метали і харчові продукти (3-4), про речовини, з якими ви зустрічаєтесь у повсякденному житті (5-6), що використовуються в побуті і народному господарстві (7-8).

2. З допомогою навчальної та науково-популярної літератури знайдіть інформацію про: походження назв природничих наук; склад повітря; склад і використання мінеральних

Чому бояться кажанів?

Сутеніє. На чистому небі з'являються перші зірочки. Ось-ось зникне межа між рубчастою стіною лісу і потемнілим небом. І в цю мить над головою несподівано пролітає невеличкий верткий силует чи то птаха, чи то метелика. Політ швидкий і цілком безшумний. Це вилетіли на полювання нічні мисливці - кажани. Кажани зазвичай викликають у людей неприємні почуття. Побутує багато повір'їв і забобонів, пов'язаних із цими звірятками. Люди вірять, що кажан заплутується у волоссі, може висмоктувати людську кров, приносить нещастя тощо. Цьому сприяли і легенди про вампірів. Однак ці тваринки нічим не загрожують людині, навпаки, вони - наші помічники. Малопомітне, таємниче, незвичайного вигляду звірятко завжди викликало острах у людей. Однак це стосується не лише кажанів, а й інших нічних тварин, наприклад, сов. Кажанів часто невиправдано ототожнюють з вампірами і лякають ними дітей у сучасних мультфільмах. Симпатичні, пухнасті, крилаті У світі є три види кажанів-вампірів, але поширені вони лише у Південній і Центральній Америці. Вони справді живляться кров'ю інших теплокровних ссавців, у тому числі й домашньої худоби. А ось усі європейські види кажанів живляться дрібними безхребетними тваринами, переважно кома­хами та павуками. Якщо придивитись зблизька до цих крилатих звірят, то можна побачити, що вони дуже симпатичні й пухнасті створіння, в яких цікава біологія і поведінка. Кажанів часто називають „летючими мишами", але це їхня російська назва. Ці тваринки мають мало спільного з гризунами. Вони належать до окремого ряду рукокрилих (Спігоріега), який на Земній кулі нараховує близько тисячі видів. Рукокрилі заселяють майже всі материки, за винятком районів Арктики і кількох ізольованих островів. Кажани, як і ми, є ссавцями. Вони мають вкрите шерстю тіло і вигодовують своїх малят молоком. Але на відміну від нас ка­жани мають крила. Це єдині на землі ссавці, здатні до активного польоту. Крила кажанів, як і наші руки, мають п'ять пальців, але їхні пальці з'єднані літальною перетинкою (болоною), сформованою з двох шарів шкіри. Вона підтримується видовженими кістками п'ястка і пальців передньої кінцівки і прикріплена до боків тіла, лап і хвоста. Оце так апетит! Кормом для більшості видів кажанів є комахи. Серед них велика кількість шкідників лісового і сільського господарства, котрі літають у сутінках і вночі й не можуть бути винищені денними птахами. Один кажан упродовж ночі може з'їсти до трьох тисяч комарів! Слід зауважити, що більшість шкідників лісу є саме нічними комахами.

Рукокрилі, що живуть у теплішому кліматі, полюють на дрібних ссавців, а в багатьох тропічних кажанів дещо інший раціон. До його складу входять фрукти, нектар і квіти. Поїдаючи фрукти, ці звірята сприяють поширенню насіння, а живлячись нектаром і пилком, вони запилюють нічні квіти, які ніхто більше не здатен запилити! Тому присутність кажанів - це необхідна умова існування понад 300 видів тропічних рослин. Загальновідома унікальна здатність кажанів безшумно пересуватися й полювати у цілковитій темряві. Ці тварини під час польоту користуються ехолокацією, тобто видають звуки високої частоти і вловлюють їхні від­луння, що дає їм змогу „бачити" предмети завтовшки з людську волосину, і завдяки цьому орієнтуються в просторі. Та не всі кажани використовують ехолокацію. Деякі з них мають чудово розвинений зір.

Як зиму зимували?

З настанням осінньо-зимових холодів нашим кажанам починає бракувати поживи. Тому частина з них мігрує у тепліші райони. Інші залишаються зимувати в нас, бо у них розвинулась дивовижна здатність переживати цю несприятливу пору року. Пізнім літом кажани нагромаджують у своєму тілі запаси жиру, якого має вистачити на усю зиму. Для цього їм потрібно якнайбільше їсти, щоб набрати достатньо ваги. Потім вони шукають відповідних сховищ і розміщуються там на зимівлю, вмощуючись у щілини або звисаючи вниз головою, зачепившись кігтиками за нерівності стелі чи стін. Пізніше, ранньою весною, кажани прокидаються саме тоді, коли з'являються перші комахи.

У нашій кліматичній зоні головним місцем зимового сну кажанів є печери. Також для цього звірята використовують створені людиною споруди, а саме: різні маловідвідувані частини будинків, льохи, підвали, штольні або старі фортифікації, якщо в них є відповідні умови. Висока вологість у цих місцях оберігає кажанів від висихання, а низька температура сприяє успішному перебігу зимової сплячки. Зимовий сон (так звана гібернація) харак­теризується зниженням температури тіла до температури навколишнього середовища, зменшенням частоти дихання і сповільненням роботи серця, що до мінімуму обмежує витрати енергії. Тому не варто турбувати сплячих тваринок. Кожне пробудження пов'язане з додатковою витратою запасів жиру і це зменшує їхні шанси на виживання. Якщо ви випадково натрапите на зимуючих кажанів, не зачіпайте їх, а лише насолоджуйтесь спогляданням цих дивовижних створінь.

Розмаїття рукокрилих нагадує розмаїття птахів. Найменші види мають масу до 1,5 г, і їх можна порівняти з колібрі. Інші важать у понад тисячу разів більше і мають розмах крил, як в орлів - майже 2 м. Не хвилюйтесь, розмах крил найбільшого в Україні кажана сягає лише 40 см. Різноманітність видів кажанів та особливостей їхньої екології дає змогу виокремити серед них кілька груп. "Печерні" види. Заселяють різного роду підземні сховища: печери, гроти, підвали, льохи, іноді - щілини в скелях, де вони зимують, а інколи живуть і в літній період. "Лісові" види. Впродовж теплого періоду року живуть у лісі. Селяться в дуплах і щілинах дерев. Зимують у будинках або дуплах. "Евритопні" види. Можуть селитися всюди. Первинно - лісові, однак часто живуть та зимують у печерах і будівлях. Окремі види кажанів відрізняються також за способом польоту, місцем збору і типом корму. Такого роду екологічні відмінності зменшують конкуренцію між ними, зумовлюють співіснування різних видів на одній території.

В Україні виявлено 28 видів кажанів, які представлені двома родинами: підковоносі й справжні (гладеньконосі). І одні, і другі підлягають охороні! З підковоносих у нас водяться лише два види - великий і малий підковики, а в Криму, можливо, ще один: підковик південний. Назва їхня пішла від того, що представники цієї родини мають довкола ніздрів шкірні нарости у вигляді підкови. Під час сну підковики своєрідно огортають себе крилами. Решта - 25 видів - належить до родини гладеньконосих, або справжніх кажанів. Під час сну вони складають крила вздовж тіла. Найчастіше в нас трапляються вухань звичайний, кажан пізній, вечірниця дозірна, нічниця велика. З огляду на специфічний спосіб життя, у кажанів небагато природних ворогів. Це сова, що підстерігає їх уночі, яструб, який ловить їх у ранніх сутінках, куниця - дістає з дупла, чи звичайна домашня кішка - ловить їх на горищах або деінде в будинку. Але найбільшою небезпекою для кажанів є людина. Люди часто не усвідомлюють, що винищують своїх помічників у боротьбі з комахами-шкідниками. Чому так багато видів кажанів занесено до Червоної книги? о Бо люди бездумно їх знищують, о Бо люди вирубують дуплисті дерева і зни­щують сховища кажанів, о Бо люди непокоять їх, а знайти придатне для поселення місце кажанам не завжди просто.

о Бо люди використовують отрутохімікати, що проникають в організми кажанів разом

зі спожитими отруєними комахами. Токсини відкладаються у жировій тканині і через певний

час спричиняють смерть.

Кажани - надзвичайно корисні звірята, наші помічники й захисники від докучливих комарів та інших комах. Оберігайте їх!

Підковик малий (печерний вид) лилик двоколірний Нетопир-пігмей (лісовий вид)

В усьому світі кажани-вампіри в різні часи були як джерелами, так і об'єктами багатьох міфів і перебільшень. У Європі вони традиційно асоціюються з нечистою силою. На європейських картинах диявола часто зображали з кажанячими крилами. З іншого боку, в народних легендах древньої Персії та Китаю кажани були символом довголіття і щастя. Серед великого розмаїття кажанів є види, що живляться безхребетними (комарами, павуками), дрібними хребетними (жабами, рибою, мишами), плодами, квітами, пилком та ін. Однак недобру славу нічних кровопивць кажани здобули завдяки вампірам - представникам родини вампірових (Ое$тодопіідае). Вона налічує три види: звичайний вампір (Оевтосіиз гоїипсіиз), білокрилий вампір (ОіаетизуоипдОта волохатий вампір (ОірНуІІа есаиЬаіа).

Справжні кажани-вампіри поширені в тропічних областях Центральної та Південної Америки - від Мексики до півночі Аргентини й Чилі. Це - дрібні звірятка масою 40 г, довжиною тіла (голови й тулуба} - не більше 90 мм і розмахом крил - приблизно 40 см. Живуть вони, як правило, колоніями від 20 до 100 особин, хоча бувають скупчення і до 5 000. Селяться пере­важно в невеликих печерах або дуплах дерев, рідше - у старих колодязях, штольнях і покинутих будинках.

Інші кажани, які також мають назву "вампірів" (Уатругит врвсігит, \\/атругев$а, Уатругосіез), до гематофагії (живлення кров'ю) стосунку не мають, а поїдають дрібних хребетних, плоди, комах.

Вампіри живляться виключно кров'ю теплокровних тварин - птахів і ссавців. Вони нападають лише на сплячих тварин. Для пошуків поживи використовують як ехолокацію, так і зір. Приземлившись біля обраної жертви або безпосередньо на неї, звірятко знаходить ділянку на тілі жертви, слабо вкриту шерстю чи пір'ям. Пускаючи в хід надзвичайно гострі зуби, швидко й безболісно прокушує шкіру, наносячи делікатні надрізи глибиною 1-5 мм. У слині вампірів є особливий фермент, який перешкоджає згортанню крові, а також знеболюючий компонент. Жертва нічого не відчуває. Вампірам рідко вдається покусати собак, оскільки тонкий слух завчасно попереджує їх про наближення кровососів. Для захисту від вампірів використовують спеціально дресированих собак, які при наближенні кажанів гавкають і будять людей. На противагу поширеним уявленням, вампір не висмок­тує кров, а лише прикладає нижній бік язика до краплі, що виступила з ранки, і та за рахунок капілярних сил переміщається в поздовжні жолобки на язику. Періодично втягуючи язик у рот, звірятко в такий спосіб п'є. Незважаючи на свою жахливу репутацію, кажани-вампіри дуже м'які й ніжні істоти, і їх легко приручити. Як стверджують дослідники, що тримали вампірів вдома, це дуже розумні й милі тваринки. Головна шкода від вампірів пов'язана не стільки з втратою крові та шкідливим впливом на худобу, скільки із загрозою передачі кажанами вірусу сказу й хвороботворних трипаносом (збудників трипаносомозу - захворювання центральної нервової системи; поширені вони тільки в тропічних країнах).

Кажани-вампіри мають і позитивне значення для людини. Дослідження антикоагулянтів (речовин, які сповільнюють згортання крові) у слині цих тварин можна використати для вдосконалення медичних препаратів, котрі застосовуються для лікування поранень і різних захворювань.

В усьому світі кажани-вампіри в різні часи були як джерелами, так і об'єктами багатьох міфів і перебіль­шень. У Європі вони традиційно асоціюються з нечистою силою. На європейських картинах диявола часто зображали з кажанячими крилами. З іншого боку, в народних легендах древньої Персії та Китаю кажани були символом довголіття і щастя.

Серед великого розмаїття кажанів є види, що живляться безхребетними (комарами, павуками), дрібними хребетними (жабами, рибою, мишами), плодами, квітами, пилком та ін. Однак недобру славу нічних кровопивць кажани здобули завдяки вампірам - представникам родини вампірових (Оезтоа'опііа'ае). Вона налічує три види: звичайний вампір (Оезтосіив гоіипа'ш), білокрилий вампір (Оіаетизуоипді)та волохатий вампір (ОірпуІІа есаиааіа).

Справжні кажани-вампіри поширені в тропічних областях Центральної та Південної Америки - від Мексики до півночі Аргентини й Чилі. Це - дрібні звірятка масою 40 г, довжиною тіла (голови й тулуба) - не більше 90 мм і розмахом крил - приблизно 40 см. Живуть вони, як правило, колоніями від 20 до 100 особин, хоча бувають скупчення і до 5 000. Селяться пере­важно в невеликих печерах або дуплах дерев, рідше - у старих колодязях, штольнях і покинутих будинках.

Ненажерливі рослини

Письменники-фантасти, змальовуючи життя на далеких планетах чи невдалі досліди вчених-землян, описують страшних хижих рослини, які здатні нападати на тварин. „Ну й вигадка! - засміється хтось, - Не можуть рослини їсти тварин". І буде неправий. Перед тим як „створити" позаземне життя, автори наукової фантастики детально вивчають особливості земних рослин і тварин. Є на нашій планеті рослини, які полюють на тварин! Щоправда, живляться вони дрібнесенькими організмами, переважно комахами. „Ну, може, й є, - під натиском погодиться хтось. - Але це, напевно, десь у далеких тропічних недосліджених лісах". І знову помилиться. У нас, в Україні водяться рослини-хижаки! Росичка круглолиста (йгозега гоіипдіМіа). В Україні трапляються три її види. І якщо росичка круглолиста зустрічається досить часто, то росички англійська і середня занесені до Червоної книги України. Але й росичка круглолиста росте в малодоступних місцях - на сфагнових болотах, торфовищах на Поліссі, у Карпатах та Лісостепу. На її листках є залози, котрі виділяють липку блиску­чу рідину, від якої листок здається вкритим росою (звідси і назва рослини). Комаха, сівши напитися такої „роси", відразу прилипає до листка. Росичка ловить, убиває і споживає дрібних комах. Так і хочеться разом з Д. Н. Квай-городом застерегти маленьку комашню: „Гей, брат-комарик, пам'ятай: на лист росички не сідай..." До росичкових належить також Альдрованда пухирчаста {Аїйюуапба уезісиїоза і) - водяна рослина з нитковидним стеблом завдовжки 3-15 см, яка вільно плаває на поверхні води. Трапляється дуже рідко в стоячій воді озер, ставків, у річках в Прикарпатті, на Поліссі, в лісостепу. Занесена до Червоної книги України. На кінчику листка утворює розширення, яке складається з двох округлених частин, нахилених одна до одної. Від найменшого дотику вони закриваються і не випускають здобич з „пастки". Альдрованда живиться дрібнюсінькими рачками, переважно дафніями. Процес травлення може тривати місяць, після цього листок здебільшого відмирає.

Інша рослина - пухирник звичайний (ІІігісиІагіа уиїдагів і) - росте у стоячих водах майже по всій Україні. У зв'язку з водним способом життя у нього відсутні корені. На листках міститься дуже багато пухирців (на одному може бути до 200). Це - ловильні апарати. Пухирці завбільшки з головку шпильки, прозорі, мають отвори, оточені волосками і закриваються чутливими клапанами. Від найменшого дотику клапан відкривається. Якщо жертва потрапила в пухирець, вона вже не зможе вирватися з нього, бо клапан відкривається лише всередину. На стінках пухирця є залозки, які виділяють травний сік. Живиться пухирник прісноводними рачками, але може зловити й малька риби.

До роду непентес (ИерепХЬез) належать 65 видів рослин. Декілька з них занесені до Міжнародної Червоної книги (Л/. ЩаЬ, Л/. НаШевіапа, N. КНазіапа). Ці рослини живуть у тропіках. їх листки мають вигляд вертикально стоячого глечика з кришечкою. Глечик є пасткою для комах - адже кришечка закривається. Стінки виділяють приблизно літр травних соків, які перетравлюють полонених комах. Комахоїдних рослин є значно біль­ше, ніж ми згадали. Чому вони задовольняють свої потреби у поживних речовинах у такий хижацький спосіб? Фотосинтезували б собі тихо на сонечку. Для здійснення фотосинтезу рослинам нічого не бракує - і води є доволі, і вуглекислого газу вистачає. Але, виявляється, рослинам для утворення власних білків необхідні солі нітрогену, яких у місцях проростання комахоїдних рослин обмаль. Напевно, не лише солі нітрогену отримують комахоїдні росли­ни, поїдаючи комах, бо пухирник при підживленні нітратами все одно не цвіте, і зацвітає лише тоді, коли у воді з'являється улюблений корм - рачки. Щастя, що земні рослини-хижаки дрібні. А уявіть, що ви опинилися на іншій плане­ті. І, в порівнянні з іншими організмами, чималенький комарик. А ще солей нітрогену обмаль... Якщо можете таке собі уявити, то, напевно, виростете і станете письменником-фантастом або космобіологом.

Плутон втратив статус планети

Земля - супутниця Сонця у світовому просторі - споконвіку обертається навколо свого джерела тепла й світла, яке забезпечує життя на Землі. Навколо Сонця обертаються також інші супутники - планети Сонячної системи. Одні планети отримують більше тепла й світла, інші - менше, адже вони розташовані на різних відстанях від центрального світила, у якому зосереджено 99,87 % маси Сонячної системи. У порядку зростання відстані від Сонця планети розташовані наступним чином: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун,... Ще зовсім недавно цей перелік завершував Плутон. Однак асамблея Ні Міжнародного астрономічного союзу, який відбувся у Празі (серпень 2006 р.), прийняла рішення позбавити Плутон статусу повноцінної планети. Астрономи також відмови­лися від пропозиції запровадити окремий клас малих планет- "плутони". Спробуємо з'ясувати, чому так сталося. Ми звикли вважати, що планета - це тіло, яке обертається навколо зорі, світиться відбитим світлом і має більші розміри, ніж астероїд. Саме за такими критеріями впродовж багатьох років однозначно класифікували об'єк­ти, що належать до Сонячної системи. Але найновіші астрономічні відкрит­тя довели, що така класифікація застаріла.

Нові відкриття

Наприкінці XX століття поза орбітою Нептуна астрономи відкрили сотні льодових об'єктів і назвали їх "поясом Койпера" (КВО - Киірег Веіі ОЬіекІ). Серед

них трапляються тіла значних розмірів (найбільші сягають понад 2 000 км). Чи можна називати їх планетами? Сьогодні відомо понад 200 планет, які обер­таються навколо зір, але їх орбіти суттєво відрізняються від орбіт планет Сонячної системи. Відкрито червоні карлики, які мають одночасно ознаки і планет, і зір, а також планетоподібні об'єкти, які самотньо рухаються у тем­ному міжзоряному просторі.

Ці відкриття змусили науковців знову замислитись: що ж таке планета? Скільки їх у Сонячній системі?

Відповідь на ці запитання науковці шукали на асамблеї III Міжнародного астрономічного союзу. І дійшли висновку, що планета - це небесне тіло, яке: по-перше, обертається навколо зорі; по-друге, має досить велику масу, внаслідок чого набуває сферичної форми; і, по-третє, "розчистило простір навколо своєї орбіти". Таке означення "винесло вирок" Плутону і ви­ключило його з "елітарного клубу" планет. Деякі астрономи висунули протест і заявили, що не користуватимуться новим визначенням.

Суперечка навколо проблеми планет стосується не лише терміна "пла­нета". Насправді суть її набагато глибша. Нове означення планети відобра­жає розвиток у поглядах на будову Сонячної системи та інших планетарних систем.

Планетарна система, згідно з сучасними науковими поглядами, виникла з протопланетного газопилового диска, який обертається навколо моло­дих зір. Дрібненькі пилові частинки, що входять до його складу, внаслідок обертання і взаємного притягання злипаються, утворюючи частки більших розмірів. Врешті-решт, такий процес завершується утворенням об'єктів з великою масою - планет, і менших, наприклад, астероїдів і комет. Коли Земля стала планетою

Значення слова "планета" змінювалось упродовж віків. Стародавні гре­ки вирізняли на небі сім небесних тіл, які рухалися на фоні зір: Сонце, Мі­сяць, Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн, називаючи їх "мандрівними світилами" або планетами. Зважте, у цьому переліку немає Землі, бо греки вважали її не планетою, а особливим, центральним тілом відліку у Всесві­ті. Микола Коперник (той, хто "зупинив Сонце і розкрутив Землю") поставив Землю в один ряд з іншими планетами Сонячної системи. Він запропонував геліоцентричну систему світу, згідно з якою в центрі містилось Сонце, а нав­коло нього по кругових орбітах рухались планети. Сонце і Місяць втратили планетарний статус, а Земля, навпаки, стала планетою. У 1781 році астроно­ми відкрили Уран, а в 1846 - Нептун.

Відкриту 1801 року між орбітами Марса і Юпітера Цереру спочатку теж вважали планетою, проте 1851 року таких "планеток" (зараз їх називають астероїдами) налічувалось уже 15. Якби сьогодні ми називали усі відомі ас­тероїди планетами, учням у школі доводилось би запам'ятовувати понад 13,5 тис. назв і номерів (астрономи нумерують астероїди у черговості їх від­криття). Така ж історія трапилась і з Плутоном. Відкриття Плутона (у 1930 р.) астрономи зустріли з величезним ентузі­азмом, оскільки вони передбачали існування планети X, яка збурювала ор­біту Нептуна*. Плутон виявився меншим не тільки, ніж інші планети, але й і ніж сім супутників планет (він у 6 разів менший за Землю).

Упродовж 60 років Плутон був аномальним об'єктом на околицях Сонячної системи, бо, хоч і вважався дев'ятою планетою, однак ніяк не вписувався у поважну компанію планет-гігантів: Урана, Нептуна, Сатурна, Юпітера. Не "вдався" ані формою, ані розмірами, ані густиною, ані орбітою. Орбіта Плутона дуже витягнута, і з 1979 по 1999 роки він розташувався ближче до Сонця, ніж Нептун. Можливо, Плутон був колись супутником Нептуна і внаслідок якоїсь катастрофи став самостійною планетою? Хто зна! Плутон виявився найменшою планетою у

Сонячній системі, відібравши це звання у Меркурія. У 1978 році астрономи відкрили супутник Плутона - Харон. І знову - рекорд. Супутник Плутона виявився наймасивнішим (у порів­нянні з планетою). Дійсно, маса Місяця становить 1/81 маси Землі, а маса Харона - 1/8-1/10 маси Плутона (точніше це співвідношення поки що не встановлено).

Лише у 90-х роках минулого століття почали відкривати тіла, подібні до Плутона. Виявилось, що за орбітою Плутона їх тисячі у так званому поясі Койпера. Астрономи вже давно висловлювали гіпотезу, що Плутон належить до таких космічних тіл. Ці відкриття допомогли зрозуміти природу Плутона так само, як відкриття тисяч наступних астероїдів розвінчали "планетарний ореол" навколо перших астероїдів - Церери, Паллади та ін.

Позбавлення Плутона статусу планети не є трагедією космічного масштабу, а з історичного погляду - звичайна закономірність. Були ж колись "планетами" і Сонце, і Місяць, і астероїди, а Земля, навпаки - не була планетою. Однак усі вже звикли, що Плутон - планета, що у Сонячній системі планет - 9, а не 8. Навіщо вносити зміни? Збивати з пантелику? Що це дає, окрім плутанини? Такі дискусії тривали до тих пір, аж поки 2005 року у поясі Койпера не відкрили об'єкт Еріс (наукове "прізвисько" 2003 ЦВ313 або Хепа), більший за Плутон. Якщо Плутон - планета, тоді й Еріс - планета, а разом з ними - також десятки інших великих КВО, і, навпаки, якщо Плутон - не планета, тоді й ці об'єкти з КВО теж не слід відносити до планет. Кількість планет у Сонячній системі загрозливо зростала. Нові відкриття змусили вчених серйозно замислитись над тим, які саме тіла слід вважати планетами. Настав час домовитись, якими критеріями* потрібно керувались, щоб дати визначення планет. Як астрономи навели лад у плутанині довкола планет, ви довідаєтесь у наступному числі журналу.

Науковці вирішили називати планетою небесне тіло, маса якого мен­ша, ніж маса найменшої зорі, але водночас достатньо велика, щоб під впли­вом власної гравітації тіло набуло кулястої форми. Більшість тіл розмірами приблизно кількасот кілометрів задовольняють цим вимогам. Менші об'єк­ти, як правило, мають неправильну форму, іноді це - звичайнісінькі уламки. Згідно з таким означенням, Плутон слід було б називати планетою, а разом з ним - і десятки тіл з поясу Койпера.

Дехто з астрономів вважає, що ознака сферичності не є важливим кри­терієм для означення планети, бо дуже складно оцінити форму далеких об'єктів, а тому їх важко буде віднести до тієї чи іншої групи небесних тіл. До того ж, наскільки кулястою має бути планета? А якщо форма планети від­різняється від кулястої на 1 %? А якщо - на 10 %? Що тоді, це - планета чи ні? Якби планети могли відреагувати на критерій кулястості, вони б подали до суду, виборюючи своє "планетарне" право. Очевидно, потрібно керуватись іншими критеріями або ввести ще один, додатковий.

Ці спостереження підказують, що планета - це досить масивне тіло, яке відкидає малі тіла внаслідок прямих зіткнень або захоплює їх і утримує на своїй орбіті. Поблизу орбіти Землі є понад тисяча астероїдів кілометрових розмірів. Більшість з них потрапила у сферу Землі з поясу астероїдів, що обертаються між орбітами Марса та Юпітера. їх загальна маса становить менше, ніж 0,0001 % маси нашої планети. Нехай к - відношення маси великого тіла до сумарної маси всіх решти тіл у сфері її дії. Для Землі к =1700000. Якщо обчислити такі відношення для інших планет Сонячної системи, то з'ясуємо, що для Землі воно - найбільше! Юпітер у 318 разів масивніший, ніж Земля, однак він має в орбітальній сфері значно більше малих об'єктів.

Серед планет найменшим це відношення є для Марса (5 100), але й воно незрівнянно більше, ніж для Церери (0,33) та Плутона (0,07). Здогадуєтесь, чому для Плутона к < 1 ? Це тому, що маса тіл в його орбітальній сфері більша, ніж маса Плутона. От і спробуйте дати відповідь на запитання: хто на орбіті "господар"?

Якщо ми погодимось називати планетою тіло, для якого, скажімо, к > 100, то очевидно, що ані Церера, ані Плутон, ані Еріс не є планетами. Планет у Сонячній системі є вісім. Повернемось до гіпотези про утворення Сонячної системи, згідно з якою планети є кінцевим продуктом процесів, котрі відбуваються в газопиловому диску навколо молодої зорі. В процесі еволюції диск "зникає", тобто речовина з нього поступово перерозподіляється між планетами, що обертаються навколо зорі. Звичайно, така ситуація характерна для "дорослих" планетарних систем. У молодих системах диск ще є, а великі тіла в таких системах не варто називати планетами, радше - зародками планет. Народжуючись на світ, планета вже очищає собі орбіту, захоплюючи речовину зі сфери свого впливу. Критерій "очищення орбіти" є найважливішим ще й тому, що з його допо­могою можна легко відрізнити планету від комет, астероїдів, зір та червоних карликів, від КВО. Вісім планет Сонячної системи - це результат процесів, які відбувалися в протопланетарному диску. Поблизу Сонця утворилися не­великі кам'янисті планети, а подалі від нього - газоподібні планети. Але всі вони суттєво відрізняються від астероїдів і КВО; кожна планета щонайменше в 5 000 разів масивніша, ніж усі дрібні тіла поблизу неї. 76 років земляни вважали, що в Сонячній системі є дев'ять планет. Про це вчили на уроках астрономії, писали у енциклопедіях, книжках. Трохи жаль сьогодні втрачати члена сонячної родини, але нічого не вдієш. З'явились нові наукові факти, астрономічні відкриття, які призвели до змін у наших уявленнях про будову і походження Сонячної системи, про Всесвіт, а відтак Плутон - уже не планета, а лише один з численних, хоча й найкрупніших об'єк­тів поясу Койпера.

Історія "непланети Плутон" - один з незліченних доказів того, що в науці немає раз і назавжди зроблених відкриттів, остаточних теорій і заверше­них знань. Тож радіймо, юний наш читачу, бо на нас чекають нові відкриття, нові закони, нові уявлення про нашу космічну домівку - Землю, Сонячну систему і Всесвіт, у якому відбувається ще багато невідомих і незбагненних подій.

Зоряні рани на тілі Землі

Прибульці з Космосу

"Зірка впала", - так здавна казали у народі, коли темну безодню нічного неба, всіяного міріадами зірок, раптово пронизував яскравий спалах. Але насправді зірки не падають, а такий спалах називається метеором. З'являється метеор на небі тоді, коли з відкритого космосу до Землі з величезною швидкістю наближається космічне тіло розмірами від малесенької піщинки до одного-двох метрів. Уже давно відомо, що міжзоряний простір не є порожнім. У ньому блукають дрібні пилинки, що складаються лише з кількох молекул; різні утворення, які розміром і формою нагадують піщинки; а також уламки ас­тероїдів, кометні залишки тощо. Вчені називають такі тіла метеорними або

метеороїдами. Навіть штучні супутники Землі та їх частини при падінні на Землю можуть викликати явище метеора. Проте у вас може виникнути за­питання: а чому метеори світяться? Давайте розберемося у цьому. У навколоземному просторі космічні тіла рухаються зі швидкостями, що досягають 40 кілометрів за секунду. Якщо до цієї швидкості додати швид­кість руху Землі навколо Сонця (29 км/с), то при лобовому зіткненні швид­кість метеорного тіла відносно Землі становитиме близько 70 км/с. Це дуже велика швидкість, вона у багато разів перевищує швидкість звуку в повітрі. Внаслідок цього повітря перед метеороїдом сильно стискається і, неймовірно нагріваючись, віддає своє тепло метеорному тілу. Саме лобо­вий або, як його ще називають, швидкісний напір, а не тертя об атмосфе­ру, як багато хто вважає, і є основною причиною розжарення метеорних тіл. Температура стає настільки високою, що речовина, з якої складається метеороїд, починає горіти і навіть випаровується, при цьому суміш парів речовини та повітря починає світитися. Це відбувається на висоті від 60 до 120 км.

А якщо метеороїд буде достатньо великим і не встигне повністю згорі­ти в атмосфері? Тоді такий космічний прибулець з величезною силою вда­риться об земну поверхню, залишивши на ній слід - ударний кратер. Часто у місці падіння можна знайти й самого прибульця - метеорит. Переважно метеоритним кратерам дають назву тієї місцевості, де вони утворилися, або назву найближчого населеного пункту. Те саме стосується і знайдених ме­теоритів.

Як утворюється метеоритний кратер

Отже, наслідком падіння метеорита на Землю є утворення кільцеподіб­ної геологічної структури, яка називається "астроблема". Ця назва походить із давньогрецької мови і в перекладі означає "зоряна рана". Метеоритні кратери поділяють на два типи: прості та складні. Простими вважають неве­ликі (1—4 км у діаметрі) кратери, що являють собою чашоподібну заглибину, оточену кільцевим валом. Вони утворюються внаслідок падіння відносно невеликих метеоритів, які летіли зі швидкістю не більше, як 2,5 км/с, при частковому подрібненні та викиданні гірських порід. Другий тип - вибу­хові кратери, котрі виникають під час вибуху метеорита в момент удару об земну поверхню. Великий метеорит, що летить зі швидкістю 3-20 км/с, вибухає внаслідок різкого гальмування об гірські породи. Його речовина повністю або майже повністю випаровується під час вибуху, а кратер за­повнюється роздрібненими породами, які часто оплавляються. Дно таких кратерів плоскіше, ніж у кратерах першого типу, а в центрі утворюється під­вищення - центральний пік У деяких найбільших кратерах виявлені переплавлені породи, що застигли у вигляді скла. Ці породи - імпактити - разом зі специфічної форми тріщинами у гірських породах є доказами метеоритного походження кратера, навіть якщо уламків самого метеорита не виявлено. Скільки астроблем на Землі Якщо подивитися на наших найближчих космічних сусідів - Місяць, Меркурій, Марс, то ми побачимо, що їх поверхні рясніють кратерами різних розмірів. Це є результатом космічних "бомбардувань"

протягом всього часу існування Сонячної системи. Наша планета теж не є винятком, і метеоритів на неї падало ще більше, ніж на Місяць. По-перше, площа поверхні Землі є більшою, по-друге, більшою є маса Землі, отже й сила притягання до неї - теж більша. Але метеоритних кратерів на Землі чомусь не видно. В чому ж причина?

На відміну від згаданих небесних тіл, Земля оточена потужною атмо­сферою, а приблизно 2/3 її поверхні вкрито морями й океанами. Внаслідок тектонічної активності рухаються цілі континенти; моря наступають і від­ступають, залишаючи за собою товщі осадових порід; дощі, ріки та вітри змивають ґрунт та підточують скелі. Все це призводить до того, що обличчя Землі постійно змінюється. Поступово руйнуються та зовсім зникають сліди метеоритних ударів.

Наприкінці XIX століття поблизу так званого Каньйону Диявола в Аризоні (СІЛА) були знайдені фрагменти метеорита, що наштовхнуло деяких учених на думку про "небесне" походження каньйону. Та й за формою каньйон є типовим кратером (мал. 2). Багато зусиль у дослідженні каньйону та пошу­ку уламків метеорита доклав інженер-гірник Д. Барінджер, тому часто кратер називають його ім'ям. Діаметр кратера становить приблизно 1,2 км, а глибина - близько 170 м. Кільцевий вал, що оточує кратер, здіймається над поверхнею пустелі Аризона на 40-50 м. Вчені підрахували, що такий кратер міг зробити метеорит діаметром 30-50 м і вагою - понад 60 тисяч тонн. Кратер Барінджера став першим кратером, метеоритне походження якого було практично доведено. У той час вчені ще не усвідомлювали, яка гігантська енергія вивільняється під час вибуху метеорита, та й взагалі вважалося, що кратер утворюється лише внаслідок механічного удару. Натомість, грандіозність цієї події така, що під час вибуху метеорита миттєво випаровуються і сам метеорит, і десятки мільйонів тонн земних порід. Уламки порід та метеорита розлітаються на багато кілометрів, а деякі з них летять так швидко, що можуть потрапити навіть у космос! Хмари пилу, сажі та пари закривають Сонце і розносяться вітрами на величезні відстані. Саме тому навколо кратера Барінджера було знайдено лише близько 20 тонн уламків метеорита, адже основна його частина просто випарувалася внаслідок вибуху. Починаючи з 60-х років минулого століття розвиток аеро-, а згодом і космічної фотографії разом з методами гравітаційної розвідки призвів до відкриття все більшої кількості астроблем. Сьо­годні їх відомо вже близько двохсот (мал. 3). Всі вони

утворювалися в різний час, по-різному й збереглися. Одні з них губляться серед гірських пасм, інші - заповнені водою, ще деякі - сховані від людських очей під товстим шаром ґрунту. А нещодавно метеоритний кратер було виявлено під півторакілометровою товщею антарктичної криги. Знайшли його за допомогою штучних супутників, запущених для вивчення гравітаційного

поля Землі. Цей кратер - велетенський: діаметр його становить 500 кілометрів, а утвори­ти його міг метеорит розміром близько 50 кілометрів. Відомі й інші кратери-гіганти.

Це - Вредефорт у Південній Африці (діаметр - 300 км), Садбері та Манікуаган у Канаді (250 та 100 км відповідно), Попігайський кратер у Росії (100 км) (мал. 6). Можливо, саме метео­рити утворили такі затоки, як Гудзонова (400 км) та Святого Лаврентія (290

км), а також Прибалхасько-Ілійську западину (700 км). Кожне падіння тако­го метеорита супроводжувалося виділенням колосальної кількості енергії та було неабиякою подією в історії Землі.

Убивця динозаврів

Півострів Юкатан, 65 мільйонів років тому... Саме там і тоді сталася жах­лива катастрофа. Метеороїд розміром понад 10 км врізався в багаті на сір­ку земні породи. Мільярди тонн сірки та інших порід було піднято в атмос­феру. Гігантська хвиля-цунамі висотою 100 м змила з довколишніх берегів усе живе. Протягом років хмари сажі та пилу затьмарювали Сонце, внаслі­док чого настала довга зима. Більше половини всіх видів живих організ­мів назавжди зникли з лиця Землі. Приблизний збіг у часі двох подій: цієї катастрофи та масового вимирання динозаврів дозволило американсько­му фізику Луїсу Альваресу та його синові геологу Уолтеру Альваресу при­пустити, що саме космічна катастрофа і спричинила загибель динозаврів. Не всі науковці підтримують цю гіпотезу, але виглядає вона надзвичайно правдоподібною. Зараз на місці катастрофи залишилась астроблема Чіксулуб, діаметром близько 180 км, але вона схована від людських очей під товщею осадових порід. Продовження читайте у наступному числі журналу.

Мал. 4. Кратер Кара-куль у горах Паміру (Таджикистан). Діаметр кратера становить 45 км, а озера у ньому - близько 25 км Мал. 5. Кратер Новий Квебек у Канаді. Весь кра­тер заповнений озером, глибина якого стано­вить 250 м, а діаметр - 3,4 км Мал. 6. Так виглядають астроблеми Вредефорт та Манікуаган із космосу

ШЛЯХ, ПЕРЕМІЩЕННЯ, ШВИДКІСТЬ

Блукаючи лісами, долаючи перешкоди на шляху, первісна людина по­чинала розуміти, що дорога, якою вона добирається до бажаного місця .може бути довшою, ніж та віддаль, яку визначила, помітивши це місце. Так у первісної людини вироблялося поняття різниці між шляхом, який необхідно пройти до цілі та переміщенням (віддаллю по прямій між дво­ма об'єктами). У прадавніх людей формується необхідність порівнюва­ти швидкості: руху людини за різних умов, бігу тварин і польоту птахів, польоту списа чи стріли і т.п. Наші пращури вчилися робити ті чи інші оцінки: скільки летітиме стріла? чи вдасться наздогнати певну тварину? як швидко можна просунутися по річці на плоту? Описані тут дії давніх людей свідчили про перші прояви, а потім і формулювання тих проблем, які згодом мали перетворитися на фізичні задачі різної складності. Ірина Козловська Частина 2

Звичайно, перші розв'язки приходили до первісної людини інтуїтивно, на основі численних „спроб і помилок". Однак вони поволі формували її просторові уявлення і, таким чином, наближали до нового сприйняття довкілля. Людина відчула потребу перейти до кількісних обчислень на­вколишнього світу, зрозуміла необхідність вивчати його метричні влас­тивості.

ПЕРВІСНІ ТЕХНОЛОГІЇ

Початкові фізичні відомості люди накопичували при побудові перших жител чи заслонів від вітру. Вибір відповідних матеріалів для будівництва, необхідність знайти засоби їх скріплення та забезпечити стійкість спо­руди дали поштовх не лише до узагальнення перших практичних знань, але й створення первісних технологій на основі узагальнення результа­тів спостережень та зроблених висновків під час різноманітних робіт у побуті.

Першим набором спеціальних знарядь, якими людина здійснювала процес різання, були: наконечники, які прив'язували до древка або при­клеювали смолою; скребло для чищення шкіри, різання м'яса та сухо­жиль; скребок, щоб чисто вишкребти шкіру; проколка (мал. 1). Використання спеціальних знарядь привело до розробки і застосу­вання технологій. Для виготовлення кам'яного знаряддя людина зна­ходила камінь дископодібної форми („нуклеус") і за допомогою іншого твердого каменя (відбійника) отримувала відщепи - заготовку, яку далі обробляла. Щоб надати заготовці необхідну форму (особливо - вістрю), її оббивали і підправляли спеціальним прийомом - ретушшю (мал. 2). Каміння використовували для облаштування житла, спеціальних місць для збереження м'яса, кісток. Потреба у застосуванні певної форми ка­меня змушує людей не лише шукати камінці, сортувати і відкладати, але й добувати їх з надр землі. Первісні гірничі роботи в цей час проводили з допомогою оленячих рогів (праобрази кайла) і палиць. Розвиток полювання зумовлює використання кістки та рогів, з яких виготовляли наконечники, згодом використовуються металеві знаряд­дя: кинджали, шила і дріт, лощила різних розмірів. Збиральство і полювання - дуже важкий спосіб добування їжі. Довгі години доводилось вишукувати дупла диких бджіл на вершинах дерев і добувати звідти мед. Нелегко було вбивати птицю у польоті чи підстері­гати здобич у заростях, чи стояти у воді в очікуванні моменту, щоб блис­кавично проткнути рибу наконечником. Ці труднощі змушували первісну людину удосконалювати знаряддя для ловлі здобичі. Поступово людина почала використовувати гарпун, ласо, сітку, петлю, згодом придумала різноманітні ловчі ями, мисливські пастки (мал.З).

ОБРОБКА МАТЕРІАЛІВ

В епоху пізнього палеоліту на основі поступового освоєння первісною людиною властивостей речовин значно зростають можливості обробки матеріалів. Удосконалюється техніка оббивки, сколювання, шліфування, довбання, свердління, заточування матеріалів, а також віджимна техні­ка видалення тоненьких пластинок (лусочок) методом обережного тиску кістяною паличкою.

У Мейєндорфі (в околицях сучасно-го Гамбургу) знайдено вироби ново­го типу, які належать епосі мезоліту. Зокрема, це наконечники до стріл зі зробленим із кремнієвих пластинок черенком, вони лише частково обро­блені характерною дрібною ретушшю вздовж країв. Майстри свідерського періоду (за знахідками на річці Свідер коло Варшави) оволоділи мистецтвом

сколювати з призматичних нуклеусів довгі та тонкі, правильно оброблені кремнієві пластини, У них з'явились і нові, більш досконалі, наконечники для стріл, які мали вузькі та довгі, строго симетричні вістря у вигляді вербового листочка. У часи мезоліту способи виготов­лення знарядь праці мають дві тенденції. По-перше, до вже відомих до­даються нові специфічні прийоми виготовлення дрібних кремнієвих зна­рядь - геометричних форм мікролітів. По-друге; виникають великі кам'яні знаряддя (тесла, сокири), яких раніше не було. їх виготовляли принципово новим способом - „точеною ретушшю" (послідовне викришування часточок каменю), а далі - свердління.

ВИНАЙДЕННЯ ЛУКА І СТРІЛ

Первісний винахідник уважно спостерігав за усім, що відбувалося у при­роді, і спочатку лише робив спроби відтворити ті явища, які бачив. Він, на­приклад, прекрасно знав, що випадко-

Мал. 2. Технологічний прийом ретуш во відведена гілка дерева стрімко повертається у попереднє положення.

Цю властивість він використовував для створення різноманітних пружин­них пасток. Метаючи каміння, палки, а згодом - спис, людина винайшла лук і стріли (мал. 4).

Лук, тятива і стріли - великі технічні досягнення людства - перші складні знаряддя людини, які не могли бути створені раніше, адже їх винахід вимагав накопичення попередніх знань і знайомства з низкою інших винаходів.

З винайденням лука людина озброїлась новою силою - прихованою си­лою пружності. Лук і стріли стали основним видом зброї аж до XVII ст., а в деяких народів Півночі - до ХХст. Лук і стріли давали змогу впольовувати тварин на відстані 100-150 м, а в деяких випадках довжина польоту стріли сягала 900 м.

Поява лука і стріл сприяла переходу від примітивних форм по­лювання до ефективніших, розширились можливості добування м'ясної їжі. Полювання стає однією з основних галузей господарства (мал. 5а, б).

Широке застосування лука і стріл відноситься до епохи мезоліту і раннього неоліту (з XII по IV тис. до н.е.). У цей же час людина зробила ще один важливий винахід: навчилася випалювати глиняний посуд. ЗБІЛЬШЕННЯ СИЛИ М ,ЯЗШ

У добу пізнього палеоліту було відомо вже близько ста форм різних знарядь, серед них - вістря, гарпуни, списи з наконечниками. Зокрема, особливе місце займала списометальшж: дерев'яна чи кістяна паличка із зазубленням чи гачком на кінці - підпорою для нижнього кінця древка спису. Це був перший відомий нам механічний засіб для збільшення сили м'язів людини. Спис, кинутий з його допомогою, пролітав значно більшу відстань і завдавав сильнішого удару. Удосконалення оправ для інстру­ментів та різноманітних ручок для знарядь свідчило не лише про появу